Ця історія почалася на початку 19 ст., у самому центрі Європи, в Австрії. У той час ще мало що було відомо про мікроорганізми та інфекції. Особливо про ті інфекції, які є причиною хірургічних ускладнень внаслідок запальних процесів.
Хоча хірургія загалом до того моменту вже досить активно розвивалася, безліч операцій закінчувалися невдачами через післяопераційні запальні ускладнення. Залишалося невідомим – як і чому це відбувається? Найдраматичнішою була ситуація в пологових відділеннях, де приблизно третина породіль помирали від сепсису або, як тоді його називали, пологової гарячки. При цьому, що примітно, смертність при прийнятті пологів звичайними повитухами була значно нижчою. Чому ж це відбувалося?
Першим, хто спробував знайти відповідь на це питання був молодий доктор Ігнац Земмельвейс. Після закінчення Віденського університету він влаштувався на роботу в найбільшу у Відні лікарню, де на той момент існували 2 акушерські клініки. Земмельвейс помітив, що смертність породіль у них була різна і відрізнялася майже в 5 разів.
Розгадати причини цього вдалося не відразу. Виявилося, що лікарі з першої клініки, де показники летальності були вищими, практикували розтин померлих жінок, а після цього приймали пологи, при чому часто не миючи перед цим руки. Водночас у другій клініці пологи приймали лікарі, які не мали доступу до моргу. Припустивши, що контакти з трупним матеріалом ведуть до якихось невідомих забруднень, доктор Земмельвейс, який вже керував клінікою, зобов’язав усіх лікарів і студентів після розтину трупів мити руки хлорною водою – популярним на той час миючим засобом. Через рік після введення цього заходу смертність породіль знизилася до 1.3%! Однак, у широких медичних колах тих часів ці ідеї не тільки не були прийняті, але навіть зазнали жорсткої критики і глузувань. І незважаючи на наполегливі спроби Земмельвейса ввести обробку рук у повсякденну практику, аж до самої його смерті цього зроблено не було. (Справедливості заради слід зауважити, що через багато років оману медичного світу було виправлено, і Земмельвейсу було споруджено пам’ятник у Відні).
Ситуація змінилася тільки наприкінці 19 ст. після того, як Луї Пастер і Роберт Кох відкрили мікроорганізми та їхню наявність навіть у звичайній воді й повітрі. Також було доведено, що саме мікроби є причиною розвитку інфекцій.
Спираючись на ці відкриття, англійський хірург Джозеф Лістер вперше ввів у медичну практику поняття антисептика – систему заходів, спрямованих на знищення інфекції, що вже потрапила до ран. З цією метою почали використовувати карболову кислоту – речовину, яка використовувалася для очищення стічних вод. Пов’язки з розчином карболової кислоти стали накладати на рани, що помітно поліпшило їх загоєння. Разом із цим боротьба з мікробами стала вестися й в іншому напрямку – для недопущення інфекції в рани. Для цього розчини карболової кислоти розпилювали всередині приміщень, де проводилися операції, з метою очищення повітря. Так виник інший напрямок – асептика або профілактика інфекції. Ці заходи в сумі призвели до зниження летальності під час хірургічних операцій з 50 до 15% і менше!
Пізніше, завдяки дослідженням хірургів Ернста Бергманна і Курта Шиммельбуша, почали обробляти й одяг хірургів, перев’язувальний матеріал, інструменти. При чому на зміну карболовій кислоті прийшло кип’ятіння і пар.
Проте обробка саме рук хірурга була одним із найважливіших елементів асептики. Карболова кислота, як антисептик, недовго залишалася у використанні з огляду на її крайню токсичність. Спочатку її замінила саліцилова кислота, а потім спирт. При чому дуже важливим етапом обробки рук стало їх попереднє механічне очищення за допомогою щітки і мила. Як дезінфікуючі розчини використовували також розчини сулеми, таніну, йоду, аміаку. Протягом 20 ст. для обробки рук пропонували різні речовини та їх поєднання: перекис водню, мурашина кислота, хлоргексидин, дегміцид тощо.
Однак, незважаючи на численні хімічні сполуки, повного знезараження рук досягти не вдавалося. Річ у тім, що обробка торкалася лише поверхні рук, у той час як у шкірних порах однаково залишалася інфекція, яка через деякий час після обробки знову опинялася на поверхні. Вирішити цю проблему вдалося введенням у практику використання гумових рукавичок.
Цікаво, що вперше вони з’явилися в США близько 100 років тому завдяки видатному американському хірургу Вільяму Стюарту Голстеду. Але спочатку він вирішив їх застосовувати не з метою асептики, а навпаки, для захисту рук своєї операційної сестри від їдких хімічних речовин! Пізніше він сам визнав факт, що спочатку йому не спадало на думку, що рукавички можуть бути потужною зброєю проти інфекції. Цікаво також те, що перші гумові рукавички виготовила Goodyear Rubber Company, яка сьогодні відома як один зі світових лідерів з виробництва автомобільних шин. Згодом використання гумових рукавичок у клініці Голстеда стало звичним явищем і для решти співробітників, хоча лише для захисту рук також.
До кінця 19ст. Джозеф Лістер, розвиваючи своє вчення про асептику, став першою людиною, яка стерилізувала гумові рукавички і фактично зробила їх обов’язковим атрибутом хірурга. Таким чином, уже на початку 20 ст. використання гумових рукавичок стало повсюдним. Але тільки в 1964 році компанією Ansell Rubber були створені одноразові латексні хірургічні рукавички, стерилізовані гамма-випромінюванням.
На сьогоднішній день підготовка рук хірурга відіграє найважливішу роль у безпеці проведення операцій і зниження ризику інфекційних ускладнень. Сучасні протоколи передбачають чіткий алгоритм цього процесу, етапами якого є:
Миття рук під проточною водою з використанням спеціальних детергентів
Висушування рук серветками
Нанесення і втирання асептичних розчинів або гелів
Надягання стерильних хірургічних рукавичок
Но все они
Со временем традиционные тяжелые хирургические сюртуки заменили легкие хлопчатобумажные халаты, выдерживающие многократные стирки и кипячения. Собственно, поэтому их цвет был выбран белым.
